Історії медиків, які витягують людей з того світу: холод по шкірі та подяка на все життя

З моменту початку повномасштабної війни кожен українець усвідомив, що справжні герої не існують тільки у світі коміксів DC та Marvel, а вони знаходяться прямо поряд з нами. Серед них – військові, рятувальники, волонтери, медики та всі ті, хто здійснює подвиги, наближаючи нашу перемогу над ворогом.

Ганні Дикань (Андрющенко) 22 роки. Вона навчається на 6 курсі медичного університету та працює фельдшером у швидкій. З початку повномасштабної війни ця тендітна дівчина з великим серцем залишилася у Харкові, щоб робити те, що найкраще вміє — рятувати людей.

Спеціально для Clutch Ганна розповіла про виклики, що залишили шрами на серці, чому стала прототипом головної героїні військової драми “Я – Надія”, і як потрапила зі зміни на власне весілля.

Анно, як ви вирішили пов'язати життя з медициною? Мріяли стати лікарем із дитинства?

Я єдина і дуже така випрошена, вимолена дитина. Мама мене дуже просила, бо через певні проблеми зі здоров'ям не могла завагітніти… не виходило. Просила Бога, дуже вірила. І вона сказала таку фразу: "Якщо в мене буде дитина, то вона рятуватиме людей". Так і сталося.

Перші два курси я була впевнена, що працюватиму лікарем у стаціонарі, у білому халаті робити виписки, якісь історії хвороби.. А потім почалася пандемія коронавірусу. Навчання стало дистанційним, але в медичному через це випадає дуже велика практична частина.

Коли я пішла працювати нашвидкуруч, то не вміла нічого робити руками. Я навіть тиску не міряла тоді, ін'єкції не робила. Я пішла, щоби навчитися робити маніпуляції. А потім все закрутилося, я закохалася в швидку і залишилася тут.

А потім раптово війна... Як для вас почалося 24 лютого 2022?

О п'ятій ранку прогриміли вибухи, я прокинулася. Моя мама працювала на той час водієм швидкої, а хлопець — фельдшером. У них обох того дня має бути денна зміна. Ми почали говорити про те, що робитимемо. І мама, і мій хлопець сказали, що підуть на роботу. У мене того дня був вихідний, але я вирішила, що піду з ними. Коли прийшла на роботу, для мене знайшлося вільне місце, бо не всі змогли приїхати.

Який виклик став для вас найстрашнішим?

Кожен виклик на влучення був найстрашнішим. Я не можу сказати, що страшніше — бачити мертву людину, яка страждає без руки. Було страшно, коли прилетіло біля метро у Харкові, там люди без ніг, без рук лишилися.

Було страшно, коли "прилетіло" вночі до гуртожитку. Там були й діти мертві, суцільний жах. Я чергувала по 12 годин на пошукових роботах. Потрібно було описувати разом із поліцією загиблих, надавати медичну допомогу постраждалим, та викликати на себе бригади, щоб вони доставляли пацієнтів до лікарень.

Було дуже страшно, коли прилетіло біля суду. Все горіло, проводи з-під трамвая стирчали, було скло, все це в диму та воді. Ми їдемо, а водій каже: “Боже, якщо я зараз наїду на скло, то й хворого не довеземо нікуди і себе теж. Ми просто зупинимося, і тоді допомога буде потрібна вже нам".

Тоді ми не могли під'їхати до палаючого будинку, але якось підлаштовувалися. Нам дуже допомогли ДСНС, які виносили постраждалих на щитах чи на покривалах. Це було дуже страшно.

А чи була історія, яка, навпаки, вас зачепила?

На четвертий місяць війни я була на виклику, коли дівчинку за обличчя та шию покусав собака. Їй було 16-17 років. Ми тоді надали первинну допомогу та наполягли на тому, щоб доставити її до лікарні (я тоді була керівником бригади).

І потім ця дівчинка знайшла мою сторінку в Інстаграмі і написала багато теплих слів подяки. Вона досі гавкає всі мої історії і пише, що тепер теж хоче стати фельдшером.

Мені тоді було її дуже шкода, адже це молода дівчинка. Я дуже боялася, що в неї залишаться шрами, а укушені рани взагалі не зашиваються, вони умовно інфіковані. Я розуміла, що вдома залишатися не можна, і дуже наполягала на тому, щоби поїхати до лікарні.

Але все закінчилося добре, рани загоїлися і дівчина щаслива. Це дуже приємно, коли ти впливаєш на життя людини, а вона потім якимось чином знаходить тебе і виявляє таку щиру дитячу подяку. З дорослими, як правило, все складніше.

Анна, ви працюєте у Києві. Чому було ухвалено рішення про виїзд з Харкова?

Я працювала у Харкові на швидкій задовго до початку війни, але саме у воєнний час ми працювали півроку. Моя остання зміна була 31 серпня, а 6 вересня була перша зміна вже у Києві.

Ми з хлопцем переїхали, бо в мене вже не витримувало здоров'я. Ви знаєте, кожна психіка має свій поріг, а у Харкові на той час влітку були обстріли щоночі. Так, не щоночі були поранені, тому що деякі обстріли були прямо в землю, в нежитлові будинки, але вони були щоночі, і це було навіть за розкладом.

Це ж можна збожеволіти. Я прокидалася о 4:50 ранку та розуміла, що в мене до обстрілу залишилося 10 хвилин. Щоранку о 5-й були обстріли. Я тоді думала: "Ок, зроблю каву, встигну, бо прокинулася на 10 хвилин раніше". Ми сиділи в коридорі, ніяких не було ні підвалів, ні метро, ​​просто коридор.

Прийшов якийсь край, коли цей хронічний стрес почав відбиватися на моєму фізичному здоров'ї. І тоді мій лікар сказала: "Ань, або ти змінюєш роботу, або змінюєш локацію цієї роботи, бо далі буде тільки гірше". І ми вирішили, що краще локацію, аніж роботу.

Ви приїхали зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. Як довго ви разом?

Ми познайомилися з Дімою на роботі та разом рік, півроку з яких – воєнний час. Ми тоді з ним ще говорили, що ці півроку рахуються за десять.

Пропозицію він мені зробив ще у Харкові, на Великдень, який минулого року був 25 квітня.

Просто після зміни ми прийшли додому, були обстріли, я була дуже стомленою і сумною, і сказала йому: "Ти уявляєш, ми раніше дивилися фільми про війну, де люди навіть доучитися не встигли".

А тут така сама ситуація, що ми доучитися не встигли. Ми сім'ю збудувати не встигли. Є ймовірність, що я навіть не знатиму, що таке бути дружиною, мати сім'ю та дітей. Бо просто все це ми не встигли зробити. Ця війна застала нас настільки молодими, що ми взагалі нічого не встигли зробити у цьому житті”.

І тоді він зробив мені пропозицію прямо вдома. Виявилося, що кільце в нього вже було. Для мене це було несподівано, але дуже щиро та по-домашньому. І я погодилась.

Здавалося б, ми лише рік разом, але за період війни він бачив мене різною: в істериці, у сильному страху, розпачі. Такий, що, напевно, люди, які по 20 років разом, можуть через це розлучитися. Тому я вважаю, якщо ми разом у війну, то далі нам нічого не страшно.

Яким було ваше весілля?

Ми одружилися 27 січня, бо це був єдиний день, коли ми були вихідні. Саме закінчили зміну.

У день весілля брали талончик на чергу та реєструвалися. До нас прийшли гості, було буквально п'ятеро людей – наші близькі друзі.

І вони розповідали, що стоять, чекають із квітами нас, і підходить робітниця РАГСу. А це звичайна дата, не дзеркальна, тому мало пар. І вона каже: "А чого ви тут варті?", а вони відповідають, що у них пара тут одружується. "Жодна пара у нас не зареєстрована". І наші друзі такі: "Це як?"

Ми просто трохи запізнилися – прийшли о 15.30, а вони були о 15.00.

Насправді, я мріяла все дитинство, що маю пишну сукню, велике весілля, буду такою принцесою на своєму весіллі, але я не можу. Ми їздимо, ми бачимо таке горе у людей, як чоловіки плачуть над тілами своїх дружин, над тілами дітей. І яка взагалі може бути сукня, коли це не вчасно. Але одружитися хотілося. Тому вирішили одягнутися формою.

Але мій чоловік пообіцяв, що після перемоги ми обов'язково зіграємо весілля, з білою сукнею, як у принцеси.

Як ви стали прототипом головної героїні у військовій драмі каналу 2+2 Я – Надія?

Сценарист цього серіалу Артем Кобзан – мій друг, з яким я була знайома ще до війни. Ми добре спілкувалися. Я знала, що він як сценарист дуже добре розуміється на історії. І коли почалася війна, я не знала, що мені робити, і хотіла почути розумну людину, бо мені здається, що історія циклічна.

Я тоді з ним списувалась, він мені свої здогади розповідав. А я йому розповідала про свою роботу, бо мені більше не було чого розповідати. Ми майже мешкали на роботі.

Але восени він повідомив, що закінчив сценарій. Для мене це було несподіванкою.

У річницю повномасштабного вторгнення відбулася прем'єра. Я була вражена після перегляду. Головна актриса Вероніка Дюпіна зіграла так, начебто мене знає все життя. До речі, 6 березня на 2+2 можна переглянути повтор серіалу.

А ви зустрічалися з Веронікою Дюпіною, спілкувалися?

Спілкувалися. Вона була дуже зворушена, коли мене побачила вперше, навіть плакала. Загалом, ми порозумілися.

Якби ви виїхали на зміну, а там був дуже поранений путін. Ви б його рятували?

Я думаю, що так. Рятувала б і передала б його потім правоохоронцям. Я не експерт у покараннях. Якби я мав такий виклик, я б його виконала.

Що вам допомагало триматися в найтемніші часи?

Моя сім'я. Це мій уже чоловік і моя мама, яка була майже майже весь час.

Це моя собачка, яку я дуже сильно люблю, і взагалі вона як дитина. Коли обстріли, він ховається, але при цьому він такий щасливий. Ось повертаєшся з доби, а він такий щасливий, ніби немає війни, і взагалі час іти гуляти (посміхається).

Тому так, сім'я та друзі. У нас багато друзів і у Харкові, і вже тут у Києві. Це величезна підтримка.

Що б ви побажали українцям?

Побажала б, мабуть, не зациклюватись лише на війні. Треба продовжувати жити, і кожен має продовжувати виконувати свою роботу. А ще не зневажати тривоги, бо коли люди нехтують тривогою, у нас з'являється більше роботи. А ми не любимо, коли у нас з'являється більше роботи (посміхається). А ще варто мати при собі аптечку, власне, турнікет як мінімум купити. А як максимум потренуватись ним користуватися.

P.S.

Анна Дикань (Андрющенко): Нещодавно ми госпіталізували дитину до дитячої лікарні. Поверталися назад і на деяких локаціях побачили людей, які світили у небо та шукали шахеди, бо це було під час повітряної тривоги.

Мені це так зрезонувало, що ми їдемо проспектом – там ловлять шахедів, тут ми відвезли дитину, а ось праворуч катають асфальт.

І ми такі просто – що відбувається? А наш водій каже: "Бачиш, кожен робить свою роботу: ми веземо до лікарні, хлопці ловлять шахедів, робітники катають асфальт. Українці живуть".

Мені здається ось ці люди, які ловлять шахедів або працюють на ППО, вони рятують життя навіть більше, ніж ми. Ось це я розумію рятувати багато життів. Якби не вони, було б стільки постраждалих, що й ми б не допомогли.