Вы читаете: Ця історія про кіборг: «І цей молодий хлопчина, якого вже з нами немає, був одним з них. Дякую тобі, хлопче, відпочивай на небі. Воно тепер твоє»

Ця історія про кіборг: «І цей молодий хлопчина, якого вже з нами немає, був одним з них. Дякую тобі, хлопче, відпочивай на небі. Воно тепер твоє»

Ця історія про кіборг: «І цей молодий хлопчина, якого вже з нами немає, був одним з них. Дякую тобі, хлопче, відпочивай на небі. Воно тепер твоє»

Трагедія долі одного молодого хлопця та патріота, який на початку війни проходив строкову службу у рідному місті, та залишився вірним своїй країні. Хлопець з Донецької роти строковиків, роти, що брала участь у боях за Донецький аеропорт влітку 2014-го року.

Війна спочатку забрала його здоров’я, а згодом — й життя, але вона не змогла забрати у нього честь та мужність, з якими він пройшов свій короткий та важкий шлях воїна, не випустивши зброї з рук, не залишивши порожнім бойовий пост. І хоча зараз кіборгами кличуть тих, хто захищав термінали, цей хлопець також був одним з тих, хто бився за нашу з вами землю та небо біля ДАП.

Це був його аеропорт. Це було його місто. Це була його країна.

Роман Петрович Крис народився 30.04.1994 року у Донецьку. З 2015 року мешкав у Харкові.

Хлопець закінчив 9 класів школи №8, після чого вступив до металургійного технікуму, але навчання не закінчив через те що це не було його мрією. Він бачив себе тільки у сфері правоохоронних органів або військовим, тому у квітні 2013 року він пішов на строкову службу до армії, адже це могло бути своєрідним трампліном для здійснення його мрії.

Перша ластівка лиха промайнула у житті Романа у 2013 році, коли у нього під час служби стався міокордит. Він потрапив до Харківського шпиталю, де йому пропонували комісуватись за станом здоров’я, проте хлопець категорично відмовився, благав лікарів цього не робити.

Мати Романа Петровича вдруге вийшла заміж, коли хлопцю було 2 роки. Вона до війни працювала у сфері торгівлі, а вітчим — водієм. До речі, вітчим став хлопцю за батька, той його і називав татом, і казав, що це — справжній його батько, а не той, хто був батьком біологічним. Також хлопець дуже любив свою молодшу сестру, з якої пилинки здував та ретельно піклувався, щоб у неї все було добре.

І ось, після шпиталю він знову повертається у свою частину, і трапилось це у 2014 році. До початку війни залишалось зовсім небагато.

Солдат, стрілець зенітно-ракетного комплексу 755-ї окремої радіолокаційної роти 164-ї окремої радіотехнічної бригади військ протиповітряної оборони.

Наближався час звільнятися у запас, але у Донецьку почалися масові заворушення, які дуже швидко вийшли за межу звичайних протестів, перетворившись на дещо страшне та жорстоке. У зв’язку з цими подіями Донецьку роту молодих хлопців — строковиків спеціальним наказом залишають на території військового містечка 156-го зенітно — ракетного полка (опорний пункт «Зеніт», неподалік Спартака).

А поруч був розташований Донецький аеропорт. Йшов червень 2014-го.

І вони, солдати строкової служби Донецької роти, поруч із бійцями зенітно-ракетного полка та військової служби правопорядку, маючи обмаль озброєння (дві зенітки ЗУ-23-2 та гранатомети РПГ-22) стали на захист «Зеніта» та не здалися ворогу, незважаючи на масовані мінометні та кулеметні обстріли.

Бої відбувались переважно вночі. Під ранок було відносно тихо, і Рома телефонував мамі, щоб заспокоїти її. «Мамо, все добре, я живий», — казав хлопець, і мати, яка кожну ніч не могла спати від страшного хвилювання, без сил падала у ліжко, засинала на пару годин, та йшла на роботу, де увесь час лунали розмови про «фашистів» та «карателів». Бідна жінка ледве стримувала себе, аби не вчіпитись комусь з колег в обличчя.

Сестра Романа принципово ходила у вишиванці, що у Донецьку було вже смертельно небезпечно, почалися погрози на їхню адресу. Хлопець дуже переживав за свою сім’ю, тому, коли у березні 2015-го року та переїхала до Харкова та оселилася у містечку для переселенців, це було великим полегшенням для нього.

Наприкінці липня 2014 року, під час чергового бою, він отримує осколкове поранення та важку контузію. Спочатку його доправили до Дніпра, а згодом перевели до Харківського військового шпиталю, де небайдужі громадяни та волонтери огорнули Романа турботою та увагою, допомагаючи подолати наслідки поранень. Але до кінця одужати він так і не зміг, у нього була часткова втрата слуху та доволі часто Рому турбував важкий головний біль.

Незважаючи на це, хлопець жодним чином не здався, а спробував жити повноцінним життям, подавав заяву на конкурс до поліції (приховував свою контузію), але не пройшов. Це не зламало його, він був молодою та сильною духом людиною, завжди намагаючись самотужки здобути незалежність в усьому.

Кілька років Роман Петрович не міг отримати УБД. Офіційно строковики не приймали участь у боях за ДАП, але Донецька рота строкової служби прийняла на себе один з перших ударів великої битви, що тривала 242 дні. «Їх там не було», казали у високих кабінетах, «вони привиди», казали там.

Але хто ж тоді влітку 2014 року витримав оборону Зеніта, що за привиди не зрадили присязі, не втекли з військової частини, а мужньо повернулися обличчями до війни? Хіба не ті молоді хлопці, про яких майже не згадують? Хіба не ті 20-річні воїни, які теж мають повне право на повагу?

Окремим словом варто згадати за вітчима Роми. У Донецьку у нього залишився будинок, у нього там залишилось все. Але він, не вагаючись, все покинув та пішов назустріч невідомому за своєю жінкою та її дитиною, пішов без краплі сумнівів, у чуже місто, але поруч з тими людьми, які були для нього всім.

Заслуговує на повагу, чи не так?

А Роман тим часом займався пошуками роботи та опинився в Києві. Лікарі заборонили йому перебувати на свіжому повітрі у лісі, навантаження та надмірну втому, але він був молодим хлопцем, який намагався знайти себе у житті, відкидаючи геть свою інвалідність. Рома влаштувався у дитячий табір під Києвом працювати вожатим, і врешті-решт його організм не витримав.

Він помер в ніч на 11 липня від крововиливу у мозок. Йому було 24 роки.

Тіло Романа Петровича було піддано кремації у Києві, а 27 липня його прах поховали на Байковому кладовищі Києва. Це було прохання матері, яка сказала, що якщо вони вже втратили свій дім, своє улюблене місто, то нехай її син лежить у самому серці України, яку він несамовито любив.

У нього залишились мати, вітчим та молодша сестра.

Те, що здійснила Донецька рота тим скаженим першим літом війни, можна назвати героїзмом, без усіляких перебільшень. І хоча це був їх прямий обов’язок, як солдатів, далеко не всім вистачало сміливості цей обов’язок виконувати. Приклад строковиків, які разом з іншими бійцями втримали у своїх руках Зеніт, повинен жити в наших серцях, та передаватись нащадкам.

І цей молодий хлопчина, якого вже з нами немає, був одним з них. Не привид, а реальна людина та воїн, який не підписував контракт, а у 20 років склав на відмінно перший та найважливий екзамен свого життя — у смертельній небезпеці залишився чоловіком та захисником своєї країни.

Дякую тобі, хлопче, відпочивай на небі. Воно тепер твоє.

Раніше Hyser писав про ветерана АТО Юрія Дмитренко: «Ми самі створюємо героїв, а потім в них розчаровуємося»

Теги:
киборг
Поделиться:
Share Twitter Pocket Viber
Оставить комментарий
Оставить комментарий

Добавить комментарий

Имя *
E-mail *
Сайт

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!