Куди Україну заведе активність «правосєков»: націоналістичні рухи забирають у держави монополію на силу та справедливість

Якщо влада не здатна захистити справедливість, то це зробить хтось інший. У міру своїх сил і свого бачення.

За останні десятиріччя в Україні склалася така ситуація, що на допомогу людям у разі несправедливості зазвичай ставали лише нечисленні групи громадських активістів. Це були люди, здатні об’єднати інших для відстоювання їхніх інтересів, будь то незаконно забудований сквер, зґвалтована міліціонерами дівчина чи залишена армією територія.

Власне, саме такі активісти були низовим ядром обох українських революцій.

Під час кожної з них здавалося, що це вже востаннє звичайні люди мають робити те, для чого держава існує як така – забезпечувати відчуття справедливості.

Проте влади змінювались, а відчуття незахищеності лишалося те ж саме. І зараз, після початку російської агресії, справи тільки загострилися.

Частково тому, що інертні українські політики навіть у такій ситуації до останнього намагаються змінити «смотрящих», але залишити незмінними правила гри в країні. Хоча сама країна давно і безповоротно змінилася.

Іншими стали й ті, хто приміряє на себе роль захисників справедливості. Якщо раніше це були активісти переважно з ліберальної інтелігенції, то тепер головною рушійною силою стали різного роду «праві» рухи.

Умовно кажучи, активістів з ідеями замінили активісти ідейні, людей доброї волі заступили добровольці справжні і ряжені.

І така зміна одразу далася взнаки. По-перше, змінилася суть протестів. Мирні акції проти агресії переросли в перманентні агресивні дійства.

По-друге, якщо раніше всі сутички були реакцією на щось, мали, умовно кажучи, оборонний характер, то тепер «ідейні» ведуть наступальні кампанії.

І в такій ситуації головним стає питання, як далеко їм вдасться дійти.

Три державних «монополії»

Націоналістичні рухи забирають у держави монополію на силу та справедливість.

Якщо подивитися на державу як явище, то окрім усього іншого вона базується на трьох монополіях.

По-перше – монополія на справедливість. Саме держава через свої інституції відповідальна за те, щоб на її території виконувався закон, і всі були рівними перед законом.

По-друге – монополія на силу. Держава і лише вона має право застосовувати силу для забезпечення справедливості і захисту громадян.

І по-третє – монополія на владу. Ніхто, крім легітимно обраних органів, не має права бути чи вважатися владою.

Ці три позиції в теорії є аксіоматичними. Але на практиці вони стикаються з тим, що зветься корозією держави – процесом, коли держава не може або просто забуває виконувати свої функції. Тоді їх намагаються привласнити інші, квазі-державні інститути.

Останнім часом на цю роль претендують в основному різного покрою праві рухи. Їхня палітра наразі досить широка, кожне місто чи район мають «філію» котрогось із рухів-«захисників».

Випадково чи цілеспрямовано, але вся діяльність цих «корпусів»-«дружин» вкладається якраз у боротьбу за доступ до описаних вище «монополій» держави.

Перші дві з них – на справедливість і насилля – уже фактично в руках нових «активістів». До третьої – права на владу – вони наближаються.

Права на силу і справедливість

Окремо описувати всі випадки, коли котрась із націоналістичних груп побила когось із представників проросійських організацій чи облила кефіром якогось політика, було б заняттям настільки ж довгим, як і безсенсовим.

З одного боку, якось непомітно подібні акції стали надто вже буденними і поширеними. Такі «дрібні» сутички в свідомості людей опустилися за межу того насильства, на яке можеш і встигаєш реагувати.

З іншого боку – таке «дрібне» насильство, мотивоване виключно ідеологією, його організатори намагаються «компенсувати» акціями спротиву зарваним забудовникам, нахабним мажорам і решті феодалів – тобто темами, які стосуються конкретних людей, а не абстрактних ідеологій.

Хто буде співчувати ображеній Наталі Вітренко, облитій кефіром, якщо ті ж «активісти» борються з незаконними забудовами чи зносять «паркан Хомутинніка»?

У цього компенсаторного механізму є один великий недолік. Що частіше незаконна, але ідеологічно виправдана агресія не тягне за собою реакції з боку держави, то на вищий рівень вона виходить наступного разу.

Що довше «активісти» в балаклавах виконують роботу поліції чи СБУ, то більше вони собі дозволятимуть.
Якщо СБУ не бачить у Києві іноземця-найманця, який сам зізнавався, що воював на боці бойовиків, то це ж не означає, що його не зловлять. І саме завдяки бездіяльності СБУ дії «активістів» виглядають легітимними.

А раз можна схопити в столиці людину і приволокти її в СБУ, то чому не можна десь у Чернігові прив’язати «ватника» до стовпа і трохи познущатися з нього?

Або інша ситуація. У квітні представники націоналістичної організації С14 розгромили табір ромів на Лисій горі і спалили їхні намети.

Чи був цей табір та інші стоянки ромів у Києві, які раптово виникли навесні цього року, проблемою? Так. І для міста, яке було не готове прийняти такий наплив ромів, і для них самих, в основному через відсутність гарантій безпеки.

Чи мала влада міста і правоохоронці вирішити цю проблему? Мали. Чи вирішили? Ні. Саме в той момент, коли поліція і київська влада відвернулися від цієї ситуації, вони фактично освятили погром на Лисій горі.

Ба більше, відсутність швидкої реакції і покарання винних стало ментальним каталізатором для подібних дій. Адже кожне непокаране насильство породжує інше, обов’язково більше. Хоч би й таке, як напад на ромський табір у Львові, де не просто розгромили намети, але й убили людину.

Насправді не важливо, до якої конкретно організації ці малолітні убивці належать. Адже вони – продукт загальної апатії, байдужості і непокараного «малого» зла.

Монополія на владу

Але питання незаконних будівництв чи невеликих сутичок – все ж не ті речі, які здатні системно вплинути на життя країни. Бо, як би там не було, у країні є влада, здатна якось країною керувати.

От тільки ерозія державності, яка починається із сутичок зі свавільними забудовниками, поступово доходить і до самих основ влади як механізму. Поки що тільки на місцях.

30 січня в Черкасах міська рада проголосувала за бюджет. Але рушійною силою цього процесу були не політичні домовленості, а кілька десятків молодиків у чорних куртках і балаклавах, які просто не випускали депутатів із сесійної зали і контролювали їхнє голосування, стоячи між рядами.

4 травня в Нікополі на засіданні міськради увірвалися місцеві націоналісти й одягли на голову місцевому депутату Олександру Рибакову пакет кефіру.

Депутат дуже розізлився, дістав пістолет і почав стріляти. Дивом ніхто не постраждав.

12 липня представники «Національного корпусу» увірвалися на засідання Львівської міської ради в ратуші, пошкодили вхідні двері і зчинили сутички. На запитання, для чого вони прийшли, представники НК заявили, що допомагають стоматологам отримати зарплати.

26 липня в Конотопі під час засідання міськради виник конфлікт між прибічниками мера та його опонентами. І мер, і його противники зібрали на засідання міськради своїх «прибічників», які і спровокували бійки.

Цей перелік подій можна продовжувати і продовжувати. Незрозуміло як, але такий стан речей став буденністю.

Влада, яка десятками років ігнорувала реальні проблеми своїх виборців, наштовхнулася на ситуацію, коли виборці почали ігнорувати її.

Поки що такий стан речей, коли невідомі люди можуть увірватися на сесію і змусити переляканих депутатів голосувати за будь-що, спостерігається лише на місцевому рівні. Але чи довго це триватиме?

Чи не простежується така ж перспектива, скажімо, у блокуванні Верховної Ради власниками «євроблях», які ловили народних депутатів по вулицях урядового кварталу, як дичину в лісі, і які добилися ухвалення потрібного їм закону. Хай лише в першому читанні, але, що називається, ще не осінь.

Читайте далее на hyser: