Дві ходи як політичний барометр: Церковна Москва остаточно втратила Київ — святкування Хрещення Русі остаточно окреслило перелам, який стався у релігійній сфері

Святкування Хрещення Русі окреслило перелам, який стався у релігійній сфері: глиняні ноги московського колоса тріскаються і сиплеться, а Україна залюбки гатить по них всим, що трапить під руку

Те, що дві ходи – УПЦ МП та спільної УПЦ КП і УАПЦ – присвячені 1030-річчю Хрещення Руси, будуть черговим боєм за Україну між Москвою і Києвом, не сумнівався ніхто. Так воно і сталося. Результат цього двобою також був відомий заздалегідь, і побачена картинка його підтверджує: Київ нарешті об’єднав зусилля, пішов у наступ і перемагає.

Аби розуміти, що ж відбулося у столиці України в минулі п’ятницю та суботу, слід ненадовго озирнутися на минуле. Про конфлікт між УПЦ Московського патріархату (які, проте, ніколи цього уточнення не використовують, тим самим наполягаючи на своїй канонічності і єдино можливій легітимності) та УПЦ Київського патріархату за періодичної участі Української автокефальної православної церкви, відомо чимало.

В 1990-ті боротьба між церквами була такою ж «лихою», як і самі роки – з відкритим протистоянням і бійками. Але відлік «боротьби за Хрещення» слід вести від часів Ющенка: в 2007-му на цей день були влаштовані певні публічні – і досить велелюдні – гуляння, вочевидь, в якості певної «арт-підготовки», а 25 липня наступного року Віктор Ющенко видав указ, яким офіційно призначив 28 липня Днем Хрещення Київської Русі.

Невідомо, з якої гори «скотилася» ця ініціатива: чи то з Банкової, де якраз захопилися ідеєю створення помісної церкви і у такий спосіб намагалися «віджати» визначну дату у Москви, поки та сама щось не вигадала, чи то з Кремля, де таким чином вирішили вживили в український простір ще одну платформу для просування ідей «русского міра» і «єдінства с братскім народом».

Так чи інакше, але свято, яке номінально задумувалося як привід для примирення та єднання українських церков хоча б раз на рік, в реальності стало днем змагань в рамках церковного розбрату. При цьому слід зауважити, що ця дата досить штучна: 28 липня (15 липня за старим стилем) – день смерті князя Володимира, себто день його пам’яті, а не світле свято. Коли ж насправді хрестили Русь, достеменно невідомо.

Святкування 2008 року – 1020-річчя Хрещення Русі – було новим, помпезним і важливим для країни. До Києва приїхали і Вселенський Патріарх, і російський Патріарх Олексій ІІ, які, безумовно, переговорили про «українську проблему» і навіть начебто домовилися про певний «статус-кво» в обмін на підтримку Москвою задуманого Константинополем Всеправославного собору.

Вже тоді було видно, що «першу скрипку» у новому святі грає Московський патріархат (на чолі УПЦ МП в ті часи був загалом проукраїнський митрополит Володимир), принаймні саме під нього була «заточена» офіційна програма. Але то були лише «квіточки» – «ягідки» ж на повну силу проявилися за п’ять років, у 2013-му.

1025-річчя Хрещення Русі вже саме по собі було досить дивною датою – і близько не «круглою», але, вочевидь, дуже потрібною Москві, яка тоді була на піку своєї сучасної могутності. І Кремль скористався «святом» на повну, пройшовши Україною, мов бульдозер, і усіляко даючи знати, що ця «корова» його, і він її буде «доїти».

Місцева Українська православна церква Московського патріархату в якості хазяйки свята лишилася хіба що «для галочки», позаяк на перший план безсоромно висунулася РПЦ, голова якої – на той час вже Патріарх Кирил – «вітав» вірян з розвішаної країною реклами, мов в себе вдома. Зрозуміло, що не прибути до Києва власною персоною він не міг. Разом з ним до Києва прилетів і російський президент Володимир Путін.

Українському очільнику Віктору Януковичу була відведена роль такого собі статиста: Путін навіть не став з ним особливо «світитися», віддавши в рази більше часу заходу, організованому «Українським вибором» кума Віктора Медведчука.

Примітно, що акурат перед тим Янукович яскраво «прогнувся», пересунувши День українського флоту з першої неділі липня на останню, аби він співпав з Днем «братського» флоту Росії, тож навіть святкування де-факто стартували не в Києві, а в «городє русской слави» Севастополі, куди дружно полетіли обидва президенти.

Хрещення Русі-2013 було беззаперечним тріумфом Росії. Але Київський патріархат теж не лишив цю дату без уваги і організував власні урочистості – осторонь від офіційних. І не можна не звернути уваги на наступний момент: тодішнє святкування наочно продемонструвало, що він набирає міць, стаючи силою для гуртування вірян і нерелігійних людей, які не збираються жити під Москвою. Так, він не був «обласканий» владою, але чудово тримав удар самотужки.

Святкування цього року – вже 1030-річчя Хрещення – показали, що ситуація змінилася докорінно. По-перше, Москва була максимально усунута від організації святкування і хоча, безумовно, мала якийсь вплив, проте він був радикально обмежений. Голос Патріарха Кирила, який був надумав пожалітися, мовляв, у такий світлий день не може провести молебень у Києво-печерській лаврі, потонув в інформаційному шумі.

УПЦ МП, яка після смерті митрополита Володимира добряче «хильнула» в проросійський бік, звісно ж, зробила все, аби «видати на гора» пристойну картинку, і загалом з цією задачею впоралася. Хай не вводять в оману підрахунки поліції з 20 тисячами учасників і церковні з 250 тисячами: очевидно, що людей у митрополита Онуфрія змогли зібрати побільше, ніж заявили правоохоронці, і значно менше, ніж запевнили в самій церкві.

Але розмах вже однозначно не той. Що і не дивно – і це другий важливий момент – адже офіційна влада, на відміну від попередніх святкувань, не просто не підтримала українську філію РПЦ, а й демонстративно стала на бік її конкурентів.

Те, що в суботу, 28 липня – на наступний день після «московської» хресної ходи – на Володимирській гірці готується щось грандіозне, можна було здогадатися ще напередодні ввечері, коли на Софіївській площі заходилися ставити сцену з величезним екраном і звукопідсилюючу апаратуру, а на підходах до пам’ятника Володимиру Великому з’явився кордон правоохоронців – останнє сталося близько 20 години.

Випадкові перехожі тоді пов’язали такі спецзаходи з велелюдністю прийдешньої події та терористичною загрозою. Хоча те, що на хресні ході буде сам президент, теж можна було передбачити, адже він останнім часом досить однозначно висловив свою позицію і дав зрозуміти, з ким і в якому напрямку рухатиметься далі.

Організація хресної ходи 28 липня дає чітко усвідомити, що Київський патріархат зараз на зльоті і почувається досить впевнено. Зрозуміло, що з боку цієї церкви було зроблено все, аби перевершити акцію Московського патріархату і тим самим показати, хто нині господар на дніпровських пагорбах.

Підтримка держави теж далася в знаки: фактично це був чи не перший для УПЦ КП захід такого масштабу, де їй доводилося не відвйовувати місце під сонцем, а бути головними на святі. Прапори, військові капелани в однакових одностроях, ветерани АТО і чимала купа молоді в рядах – все мало вказувати на те (і, напевне, вказало), що київське православ’я переживає своєрідний ренесанс.

Офіційно в заходах 28 липня взяло участь від 65 тисяч (дані правоохоронців) до 200 тисяч вірян (дані церкви). Примітно, що «розліт» даних у цьому випадку хоч і значний, але, все ж, значно менший, ніж у випадку з УПЦ МП. Що, напевне, викликане тим, що одній стороні не було потреби применшувати кількість учасників, а іншій – перебільшувати.

Скільки ж насправді було «ходоків», також невідомо, але загалом церковні спікери поспішили запевнити, що це була найвелелюдніша акція останніх років.

Ще один надзвичайно важливий момент суботнього святкування – участь в заходах Української автокефальної православної церкви включно з її очільником митрополитом Макарієм. Попри те, що ця церква не така потужна, як «сестри», її значимість не слід применшувати.

По-перше, своєю участю УАПЦ, продемонструвала, що в українському православ’ї намітилися тенденції до порозуміння і об’єднання, причому процеси ці глибші, ніж просто формальне виголошення разом з Філаретом звернення до Вселенського Патріарха про надання УПЦ Томосу про автокефалію. По-друге, таким чином «автокефали» дають зрозуміти, що їм вдалося якось домовитися з «киянами», і що останні взагалі угодоспроможні.

Це важливий «дзвіночок» для тієї частини кліру УПЦ МП, які у осяжному майбутньому – а в цьому вже немає сумнівів – захочуть долучитися до єдиної помісної церкви. По-третє, своєю участю вони заявили, з ким тепер виступають одним фронтом, і, таким чином, за ким тепер сила.

Ну і, нарешті, треба звернути увагу на те, що відбувалося за публічними лаштунками свята: візит делегації Вселенського патріархату і перспективи надання Томосу – себто документу, що фактично визнає, опише і затвердить автокефальний статус УПЦ і запустить процеси створення помісної церкви. Те, що оголошення Томосу 28 липня, як того хотів український естеблішмент, не буде, було зрозуміло ще напередодні.

По-перше, не всі необхідні процедури з боку Константинополя завершені, а без них нікуди. По-друге, Вселенський патріарх – не та фігура, а надання незалежності українській церкві – не те питання, аби підлаштовуватися від забаганки київських політиків чи духовенства. Але делегація від Патріарха Варфоломія все одно принесла «благу звістку» – як, вочевидь, і планувалося.

Її від імені Вселенського патріарха зачитав єпископ Едмонтський УПЦ в Канаді Іларіон:

«Визнаючи високу відповідальність першопрестольної Константинопольської церкви, яка ніколи не переставала і не змирялася перед незаконними і неканонічними ситуаціями, які потрясали природне функціонування православної церкви, і в ці відповідальні часи вона взяла на себе ініціативу відновити єдність православних віруючих України з кінцевою ціллю дарувати українській церкві автокефалію».

Таким чином, все, що відбулося в Києві під приводом – чи прикриттям – Дня Хрещення Русі, свідчить: позиції Москви, які довший час здавалися непорушними, похитнулися, і процес, скоріше за все, незворотній. Так, вона ще має чималий ресурс і здатна «огризатися», влаштовуючи «показові виступи», не в останню чергу завдяки зусиллям своїх агентів впливу типу Вадима Новинського.

Але все це вже – лише шумова завіса, інформаційна агонія. Церковна Москва втратила Київ, а без цієї «колиски» і їй самій ціна – як не рубль, то червонець. І хоча теоретично відкат все ще можливий – в разі приходу до влади в Україні реваншистських сил – Константинополь, напевне, встигне офіційно взяти під своє крило українського православ’я і ввести нову помісну церкву рівною серед рівних в родину інших чотирнадцяти церков.

А далі процес стане незворотнім. Адже воля не забирається, та й будь-якому українському правителю незалежна українська церква куди зручніша, ніж керована з-за поребрика.

Читайте далі: Оксана Забужко: “Я довго терпіла, але мушу це написати. Дєвочки. І женщини. Которі до церкви ходите, і платОчки при тім на головку кладете”