Портрет Сталіна та радянські гасла у центрі Харкова: хай росіяне кланяються «усатому таракану», українці ніколи не пробачать радянській владі жодного з її злочинів

У Харкові 25 липня відзняли частину фільму «Будинок «Слово»

Про це на своїй сторінці в Facebook повідомив заступник голови Харківської обладміністрації Анатолій Бабічев.

«Зйомки фільму «Будинок «Слово» продовжуються! Держпром вже й не впізнати», — написав він під фото, які були зроблені під час знімального процесу.

Для зйомок головний вхід Держпрому прикрасили портретом Сталіна, встановили старий кіоск та ретро-автомобіль.

Режисер фільму — Тарас Томенко, володар національної кінопремії України «Золота Дзиґа», переможець секції «Панорама» фестивалю Берлінале 2001-го року.

За його словами, стрічка «Будинок «Слово» присвячена одному з найбільших злочинів радянської влади – знищенню потужного мистецького руху, що виник в 20-30-х роках минулого століття в Харкові. «Є бажання розповісти про цих людей, розповісти цю історію. Коли люди розуміють, що все відбувалось в одному місці, місті, в одному Харкові стає зрозумілим контекст і масштаби трагедії, що трапилася», — сказав Томенко.

Історична довідка:

Будинок «Слово» у Харкові. Трагедія «розстріляного відродження»

Як тільки Харків став столицею, до нього почали одразу ж з’їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена амбітна молодь. Ступаючи на перон «смердючого промислового міста», всі вони слізно цитували рядки Павла Тичини, який точнісінько так, з першого кроку, не помітив у новопризначеному стольному граді виразного обличчя і, мабуть, у пориві глибокої туги за Києвом порівняв його з темною ніччю.

Але нічого, прижилися всі, як один, і навіть дуже скоро побудували завдяки власним фінансовим внескам кооператив під назвою Будинок «Слово». А далі — трагедія. Прибувши до нової столиці з блискучою оперативністю, більшість вітчизняних митців через майже однаковий для всіх короткий відрізок часу (з 1932-го по 1938-й роки — кому як «пощастило») покинули її назавжди.

Для ініціаторів «великого вигнання» новенький кооператив став справжньою знахідкою. До якої з квартир не адресуй «чорного ворона» — все одно влучиш у «десятку». Власне, так і робили. На запитання «Що ж то, власне, було?» й понині не знаходиться відповідь. Щоправда, за великим рахунком, ту відповідь сьогодні мало хто й шукає.

«Куди іти… Куди нам тікати…»

Перед тим як повести письменників на Голгофу, їм люб’язно дозволили напрацюватися досхочу. Це було щось! У місті починають видавати газети і журнали українською, російською, вірменською, єврейською мовами, точаться нескінченні дискусії, «селюки» з «Плугу» щось доводять «урбанізаторам» з «Гарту», з’являється Український літературно-науковий інститут, Курбас iз Кулішем збурюють творчий неспокій «Березолем».

Цей період (кінець 20-х — початок 30-х років) учені справедливо назвуть «добою українського ренесансу». Повторити його не вдається навіть зараз, коли Україна отримала статус незалежної держави і ніби має для розквіту власної культури всі необхідні передумови.

Найпершим же був процес над так званими спілками визволення України та української молоді, який почався в 29-му році у Києві і досить оперативно завершився в Оперному театрі Харкова. «Підсудних привозили у звичайних автобусах, у перервах поїли чаєм з тістечками, — розповідає у своїй книзі спогадів донька письменника Миколи Дукина Наталя. — Про суд докладно писали газети, патякало радіо.

Квитки на процес роздавали по установах». Громадськими обвинувачами на суді виступили Микола Куліш та Олесь Слісаренко. Заплямували «ганебну роботу зрадників» у пресі Микола Хвильовий, Григорій Епік, Микола Яловий. Вони тоді ще не здогадувалися, яку страшну м’ясорубку приготували й для них самих енкаведисти, тому свято вірили в те, що «буржуазно-глитайські елементи» справді чимось завинили перед більшовицькою державою.

Прозріння настало вже через кілька років. 12 травня 33-го заарештовують Миколу Ялового. Його найближчий друг і соратник Микола Хвильовий, добре розуміючи, що наступним буде він, збирає вдома у Будинку «Слово» Куліша, Досвітнього, Епіка, Дніпровського, Йогансена та Сенченка, проводить прекрасний вечір — грає на гітарі, жартує, декламує Пушкіна. А потім виходить до однієї з кімнат і стріляє в себе.

А далі всі пішли етапом. Наприкінці 33-го один за одним заарештовують Пилипенка, Досвітнього, Вишню (усього дев’ять чоловік) за підготовку партійного терору. Суду над ними як такого не було : усім зачитали обвинувачення і розстріляли. Уцілів тільки Остап Вишня. В останню хвилину «вищу міру соціального захисту» замінили десятьма роками Соловків.

У листопаді—грудні 34-го року і того більше — «чорний ворон» від Будинку «Слово» забрав Олексу Слісаренка, Гео Шкурупія, Євгена Плужника, Миколу Любченка, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Василя Штанька, Григорія Стрільця, Антіна і Тараса Крушельницьких, Дмитра Левчука, Костя Буревія. П’ятьох останніх без особливих церемоній розстрілюють майже одночасно з арештом.

Решті присудили по десять років Соловків, подарувавши надію на спасіння. Але вже у 37-му році «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула попередній вирок і засудила їх до розстрілу за те, що «продовжують перебувати на своїх контрреволюційних позиціях». У зв’язку з цим 3 листопада вищезгаданого року став для української культури днем гіркої жалоби.

Тоді, на честь 20-х роковин Великого Жовтня ( це не жарт, таким було офіційне формулювання!) на Соловках розстріляли Епіка, Підмогильного, Куліша, Зерова, Вороного, Пилиповича, Пилипенка, Ірчана, Козоріса, Павлушкова, Чеховського та багатьох інших. Така собі одна велика куля для всіх, адже знищували не стільки людей, скільки ідею, український дух як такий.

Є також версія, що саме цього дня вивезли на баржі в море харківських театралів Курбаса, Куліша і директора «Березоля» Дацкова. Разом із багатьма іншими в’язнями їх голими вигнали на палубу, розстріляли й кинули у воду. Навіщо було влаштовувати смертникам таке приниження, навіть уявити складно. Мабуть, психіка ката — це якийсь особливий різновид мислення, який з людського залишає в людині хіба що тільки форму.

Існує припущення, що 3 листопада 37-го загинуло одразу 134 діячi української культури та мистецтва. Але цікаво, що й досі в Україні ця скорботна дата минає абсолютно непоміченою. Ніби нічого й не сталося, ніби то й справді були злочинці, а не квіт української нації, її безжально понищений творчий «генофонд».
Модерна інквізиція

Цинізм катів, здається, не мав жодних меж. Узяли, скажімо, на мушку родину просвітителів Крушельницьких і розтасували, мов колоду гральних карт: двом синам присудили розстріл, ще двох заточили в таборі, доньку з батьком відправили на Соловки. Досить цікава історія трапилася і з Василем Мисиком.

Як розповів співробітник Харківського літературного музею Анатолій Перерва, у день його арешту до Будинку письменників прислали «чорного ворона», в принципі, за Василем Минком. Але, оскільки того не було вдома, постукали до квартири поверхом нижче.

Спроба господаря пояснити, що він зовсім інша людина, особливого результату не дала: Мисика забрали і упродовж судового процесу він довго проходив у справі під прізвищем свого сусіда. «Яка різниця — Василь Минко чи Василь Мисик», — говорили йому слідчі з наполегливою порадою визнати себе учасником українського терористичного угруповання.

Послідовне спустошення «Слова» з часом почало набридати навіть самим енкаведистам. В історію майже у формі анекдоту ввійшов вислів одного з «вершителей судеб» грізного відомства, який запропонував одним махом загратувати в Будинку всі вікна та двері й не витрачатися більше на пальне. Проте ідея чомусь не прижилася, письменників і далі вивозили по одному, від чого їхнє життя перетворилося на справжній жах.

Одні, аби врятувати себе, тікали на далекі хутори і вже там пописували щось тихенько в шухляду або до районних газет. Хтось зумів підхопити потрібну ноту і став класичним партійним бонзою від літератури. Декому пощастило втекти до Москви й переродитися на російського письменника. Усього ж енкаведисти спустошили 40 із 63 квартир. Він швидко нажив недоброї слави. Пішоходи його минали десятою дорогою, побоюючись вскочити в якусь фатальну халепу.

Люди божеволіли, підписували все, що їм пропонували для підпису, обмовляли під тиском тортур своїх найближчих друзів-побратимів, а потім мучилися вже по десятому (ніби неіснуючому) колу пекла від сорому і докорів сумління. Словом, читайте Багряного. Інакше ви нічого не знатимете про життя.
Пелена не спала з очей.

Про ту страшну історію більшість українців і понині нічого не знає. Реакція ж тих, хто вперше про неї дізнається не взагалі, а в подробицях, приблизно однакова. Люди вигукують: «Та не може такого бути!»

Після чого одне із двох: або копають правду глибше, або прагнуть забути, як страшний епізод з американського фільму жахів. А ще може з’явитися нестримне бажання розповісти про ту трагедію іншим. Але в тебе, обізнаного, чомусь вистачає духу тільки на те, аби мовчки брести вулицями, заглядаючи у вічі перехожим з однією лише думкою : «Господи, а вони ще ж нічого не знають».

Тривалий час на парадній стіні Будинку «Слово» сиротіла лише одна меморіальна дошка — приборканому класику радянської літератури Павлу Тичині.

І ось днями нарешті таки сталося: найбільша в Харкові, а може, й Україні меморіальна пам’ятка таки з’явилася на фасаді колись письменницького будинку. Вона має вигляд величезної, розкритої на розвороті книги, куди нарешті таки увійшли прізвища всіх відомих митців тієї доби.

Читайте далі: «Детский концлагерь» или счастливые школьные годы, каждому свое: как в школах СССР ограничивали права и свободы детей и почему многие выпускники все равно любят советское образование