«Надійні хлопці»: як роми, угорці, словаки та грузини пліч-о-пліч борються за Україну

Представники національних меншин, які не словами, а ціною власного життя готові засвідчити свою любов до України. Про них командир просто і з посмішкою каже «надійні хлопці»

Усі вони – гірські штурмовики, що нині служать в одному з батальйонів 128 бригади. Про кількох бійців унікального підрозділу – у сюжеті Євгенії Подобної.

Юрій Форкаш — етнічний ром. У війську він уже третій рік. Боронити схід України поїхав з протилежного кінця країни — з прикордонного Берегова, що на Закарпатті.

«Я сам себе називаю українцем, я ж народився в Україні. У нас і мадяри живуть, і цигани живуть…Я пішов і підписав контракт, коли зрозумів, що Україна в біді і комусь треба її боронити. Я вважаю, якщо кожен українець буде боронити країну, то ми будемо всі почуватися добре», — каже боєць.

Найяскравіші спогади з фронту у Юрія — оборона околиць Донецька, де його батальйон тримав позиції неподалік тамтешнього аеропорту. Після війни мріє збудувати власний будинок та стати прикордонником. Каже: з побратимами ладнає добре, а от у мирному житті ромам складніше.

«Вони готові боронити країну, кожен із них. Але просто для них є спеціальні умови, від них відокремлюються, немає своїх органів, ромських. Так було б легше. Дискримінацію на собі відчував неодоноразово», — визнає Юрій.

Серед захисників є угорець Олександр Ур. Від його будинку до Угорщини — лише кілька сотень метрів.

«Я з Закарпатської області. Село угорське повністю. Там не можна знайти 10 людей, які б українською розмовляли. Себе я рахую українцем», — каже військовослужбовець ЗСУ.

До війни Олександр працював будівельником, солдатом став три роки тому. Зі свого чималого села він єдиний, хто поїхав на фронт. Воював у Широкиному, на шахті Бутівка, під Горлівкою. Попри те, що Євросоюз бачив з вікон свого будинку, про закордон, зізнається, ніколи навіть не думав.

«У нас всі закордон їдуть, я з села один на війну пішов. Треба ж комусь йти. Якщо всі поїдуть за кордон, то що далі буде? Патріотизм такий», — зазначає Олександр.

Земляк та побратим Олександра — угорець Роберт Мадяр. У батальйоні він служить гранатометником. Воював під Донецьком та Горлівкою.

Роберт приїхав із Ужгорода. Розмови про непорозуміння між угорцями та українцями на Закарпатті вважає надуманими. Каже: в його батальйоні служать чимало хлопців різних національностей, адже Закарпаття межує з чотирма країнами. Та воює підрозділ як один злагоджений організм.

«Грузини в нас, роми чи цигани, угорці, словак є, я знаю, росіяни, українці. Всі практично однаково воюють. Усі йшли воювати – хто з 14, хто з 16 років», — розповідає військовий.

«Є угорці, є румуни, є азербайджанці також в підрозділі. Я би так сказав — надійні хлопці. Такі хлопці більше більш підбурюють свій колектив, і є такими, компанійськими. Ми є патріотами України і патріотично налаштовані», — тішиться командир батальйону 128-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ Олександр Паламарчук.

Ще одна особливість підрозділу — чи не половина бійців тут воюють з перших місяців війни. І незабаром знову вирушать на передову.

Євгенія Подобна, Анна Кудрявцева, «5 канал»

Раніше Hyser писав про «Ця дивна, заплутана історія сталась 17 липня 2018 року на залізничому вокзалі Кропивницького»